Почему Майдан не смог предложить других лидеров?



Чому Майдан не запропонував альтернативу?

Олесь ДОНІЙ: «У нас проблеми не лише з Президентом, а й з народом»

Говоримо з народним депутатом VI та VII скликань Олесем ДОНІЄМ. 

«ЛЕОНІД КУЧМА ДЛЯ ПЕТРА ПОРОШЕНКА Є ЛЮДИНОЮ ІЗ СІМ’Ї»

— В Україні ще з 1990-х рр. існує кланово-олігархічна система, яку не можуть зламати ні революції, ні війна. Ви є учасником багатьох масових протестів, починаючи з Революції на граніті 1990-го року.  Що не так? Неправильно боремося?

— В Україні побудована модель правління за якою важливі не моральні критерії, а великі кошти. Олігархат початку 90-х років минулого століття робив ставки на ті чи ті політичні сили і прикуповував їх.
Стало це можливим через свідоме доведення населення до зубожіння і монополізації фінансових потоків групами колишньої номенклатури, до якої згодом долучилися представники криміналітету. Утворився певний клас, який, попри видимість зміни президентів, не відпускає владу зі своїх рук. Йдеться, наголошую, не лише про персоналії, а про цілий клас.
Ці люди при конкуренції між собою за кошти, є монополістами в тій чи тій сфері. З одного боку між ними триває конкуренція за те, хто має бути першим, а з другого, неошляхта є людьми однієї крові і одного типу мислення, тому й ставлення у них до решти суспільства як до недолюдей.

Більш хитріші люди, які зробили свої статки ще до того, як стати скажімо прем’єрами, не роблять таких дрібних проколів, але їхнє ставлення до решти суспільства не краща. Леонід Кучма для Петра Порошенка є людиною із Сім’ї, бо Кучма керував олігархами. Для цієї категорії людей моральні імперативи просто не в ходу. Ці люди змушені робити вигляд, що рахуються з іншими лише тоді, коли формується відповідна суспільна кон’юнктура поваги чи зневаги до подібних речей. Але це одномоментні явища. І як тільки минає увага медіа, суспільства, то повертаються і звичайні правила гри. Ці правила не змінюються в залежності від імен президентів. Тому не дивно, що для Порошенка олігархи з колишньої Партії регіонів і взагалі люди старої системи ментально ближче, ніж представники добровольчих батальйонів.

Для Порошенка не ясно, як ці люди могли піти самостійно наражатися на смерть захищаючи Вітчизну. Клюєв і Льовочкін йому зрозуміліші. Він, безумовно, намагається максимально забрати у них власність і вплив, але не зовсім, адже якісь правила гри між ними існують.

— Чи є компроміс між тими, хто прийшов до влади на хвилях Майдану з тими, проти кого виходив ще перший Майдан?

— Із точки зору Порошенка це не компроміс, а реальність існування. Повторюю — всі ці люди до нього ближче. Можна говорити, що раніше він загравав з національним рухом, використовуючи його як один із механізмів приходу до влади. Тепер усе повертається на свої кола. Ті ж, хто увійшов у цю гру з Порошенком, або продовжують грати на його боці і мають якісь дивіденди, і таких людей більшість, або випадають. Не дивно, що з цього середовища першими випали політв’язні — Левко Лук’яненко, Степан Хмара, які наважилися дуже жорстко критикувати стан речей. Але в їхньому випадку це не є дивиною, адже вони загартовані тюрмами.

«СУСПІЛЬСТВО ГОТОВЕ ДО ОДНОРАЗОВИХ ВИПЛЕСКІВ, АЛЕ ВОНО НЕ ГОТОВЕ ДО СТВОРЕННЯ СИСТЕМНИХ СТРУКТУР»

— Степан Хмара і Левко Лук’яненко говорили, що здивовані девальвацією парламенту за останні 25 років. Ще на початку 90-х років минулого століття, попри те що в Раді було багато комуністів, з останніми можна було домовлятися.

— За всієї поваги до Хмари і Лук’яненка, вони були нещодавно впевнені, що можна переконати депутатів не голосувати за зміни до Конституції. У них ще залишались ілюзії з початку 90-х років, коли навіть представників Компартії можна було переконати, тому що вони були самодостатніми одиницями. У останніх просто був брак інформації. Але коли така інформація з’явилась, то значна частина з них почала підвищувати свій рівень і тому це відбивалось на голосуванні. Нинішні депутати не є дурними. У них достатньо інформації і все вони добре розуміють. Але у них проблема в морально-етичних категоріях. Вони не є самодостатніми і не готові проявляти свою позицію, якщо вона може мати небезпеку для їхньої кар’єри. Так зване кнопкодавство проти якого боролися і яким зараз займаються вже майданівці не менш, ніж колись регіонали, може бути і тоді, коли голосують навіть своєю карткою. Тобто коли депутат не має власної думки, а голосує так, як сказав «десятник» чи керівник фракції, і кінець-кінцем як вказує Адміністрація Президента, адже парламент у нас не є самостійним.

— Це за начебто парламентсько-президентської республіки.

— Це ілюзія. Цей термін повторюють ті люди, які не розуміють реальність. Уся повнота влади у нас у руках Президента. Причому ця влада зосереджена в його руках більш, ніж у деяких інших країнах, де існує президентсько-парламентська система правління. Ми поступово йдемо до авторитаризму. Водночас існує проблема суспільного нерозуміння необхідності побудови демократії знизу. У нас є дев’ять офіційно авторитарних партій, які в своїй назві свідомо вжили прізвища лідера, щоб не було ілюзій про внутрішньопартійну демократію. Виборці ж це сприймали абсолютно спокійно і голосували за них. Це означає, що це проблема не лише лідера, а й суспільства, яке не усвідомлює необхідності і потреби побудови демократії з низу до гори. Також видно, що Майдан був не спроможний створити власну структуру. Я неодноразово наголошував на цьому, як на одній з найбільших проблем Майдану. Українське суспільство, на жаль, демонструє, що воно готове до одноразових емоційних виплесків. Проте воно не готове до створення системних структур, які б протистояли існуючій системі

— Тобто не може створити альтернативу.

— За півтора року до Майдану, я з трибуни висловлював низку ідей, за які мене тоді критикували інші депутати. Ці ідеї потім виявилися запитаними на Майдані. Перше — я наголошував на необхідності створення Народної Ради, тобто об’єднання всіх опозиційних депутатів у Верховній Раді. На Майдані така Народна Рада була створена і збиралася тричі. Друге — я пропонував створити поза межами парламенту об’єднання на кшталт Народного руху в форматі 1989 — 1990-х років, «Солідарності» в Польщі або «Саюдіса» у Литві. Щодо цієї пропозиції теж казали, що це абсурд. Під час Майдану цю ідею було використано і створено об’єднання «Майдан» за тим саме алгоритмом про який я розповідав. Кілька разів відбулися збори цього об’єднання, куди увійшли політики і громадські активісти. Кількох з них абсорбували до партій, і вони пройшли до парламенту по списках. Там уже їх або переламали, або використали як гвинтики, які не впливають на саму систему. Після того, об’єднання «Майдан» цим політикам уже став непотрібним. Мільйони ж людей, які вийшли на Майдан, як з’ясувалося, не спроможні цю структуру утримувати і розвивати. Тобто ми не маємо громадянського суспільства, яке виявилося самодостатнім і пропонувало альтернативу. Це доводить, що у нас проблеми не лише з Президентом, який іде до узурпації влади, а й з народом.

— Відповідно, якщо суспільство не здатне запропонувати альтернативу, то це робить влада, зокрема й через створення псевдоопозиції. Крім того, ті ж самі провокації біля Верховної Ради розв’язують руки владі для «закручування гайок».

— Порошенко і його оточення спрямовані на дві речі, які були за Януковича. Перше — це матеріальне збагачення, друге — максимальне отримання влади. Тільки на відміну від Януковича нинішня влада набагато розумніша і використовує набагато ширший арсенал засобів для досягнення згаданих цілей. Для цього, по-перше, треба було довести людей до зубожіння, що успішно робиться, адже бідній людині просто немає часу розбиратись у глобальних проблемах, у витоках ситуації. По-друге, необхідно було збільшити власні статки для утримання, наприклад, медіа, щоб мати можливість пояснювати і впливати на свідомість.

«У КОТЛИ ДОБРОВОЛЬЦІ ПОТРАПЛЯЛИ НЕ ВИПАДКОВО»

— Ви неодноразово наголошували, що триває боротьба з добровольчими батальйонами і, справді, все частіше можна почути про затримання і арешти представників цих рухів.

— Саме так. Другий момент узурпації — це ліквідація так званої силової опозиції, якою можуть стати добровольчі батальйони. Про те, що будуть ліквідовуватись владою добровольчі рухи я попереджав ще в червні минулого року, коли було підписано мирний план Порошенка. Тоді я наважився його проаналізувати і публічно виклав цей аналіз. Матеріал називався «За» і «проти» мирного плану Президента» і мав альтернативні 20 пунктів щодо відродження Донбасу.

В мирному плані Президента використовувався штамп, який до того зустрічався лише у кремлівських публіцистів і політиків, які такий план настирливо просували. Це фраза — «українські найманці».

Цей план досі висить на сайті Президента. Я про це написав і Порошенко страшенно на мене образився. Стало зрозуміло, що влада працюватиме проти добровольчих рухів.

У котли добровольці потрапляли не випадково. Мої слова не можна трактувати як доказ, але в цій ситуації існують окремі факти, які виливаються у подібні висновки. Складається цілісна картина. За три дні до Іловайська один з наближених до Президента олігархів мені чітко сказав, що я скоро побачу що буде з цими хлопцями. Це, наголошую, було за три дні до Іловайська. Зараз фактично добровольчий рух знищений.

— Чи могли добровольці бути використані ворогом з метою дестабілізації ситуації в країні? Адже неодноразово ми чули про заклики «повернутися з фронту і розібратися з владою».

— Добровольчий рух — це як Майдан, тобто ініціатива знизу. Багато сотень, груп, барикад. Згодом з’ясовується, що контроль над ними є у лідерів кількох партій, за якими стоять олігархічні структури. Люди, які вступили до добровольчих батальйонів — це ідеалісти, які напівголодні пішли захищати свою країну. Їм допомагали волонтери, але зброя все одно залишалась у руках влади, так само як і координація з військовими частинами. Звичайно, така координація була необхідна. Питання в тому, що ця координація могла використовуватися для захисту Вітчизни, якщо мова йшла про патріотичне керівництво. Інакше така координація могла використовуватись в інший спосіб.

Втрати внаслідок домовленостей, верхівка яких проявилась у Мінську, відбулися вже тоді, коли вище керівництво цілеспрямовано не допомагало армії. Мало хто згадує, що ще за «Мінська-1» Україна добровільно відмовилась використовувати свою ключову перевагу на фронті — авіацію. Справді, російські війська цілеспрямовано працювали проти цієї переваги, але добити її спромоглись у Мінську руками наших перемовників, зокрема Кучми і Медведчука. Ті, хто торгує українським суверенітетом зображуються як миротворці і найбільші патріоти. За часів Януковича навіть було світло в кінці тунелю. Народ думав, що достатньо скинути його, і відкриється шлях до кращого життя.
Тепер у народу відібрали навіть надію на це, адже люди бачать, що влада змінюється, а система залишається.

В.Торба, «День» №172, 2015

Смотрите по меткам другие материалы сайта.
Посмотрев рекламу ГУГЛ, вы поможете нам.

Комментариев нет:

Отправить комментарий


Карма