Чому Донцова і його твори ненавидять колаборанти, українці за походженням?



З листа Дмитра Донцова до Євгена Маланюка:

"Можна зрозуміти, чому Донцова і його твори ненавиділи і ненавидять колаборанти, українці за походженням. Бо їм за цю ненависть платили і платять, і їх мучить синдром власної національної зради.
Можна зрозуміти, чому Донцова і його твори ненавиділи і ненавидять ті українці, яким добре і вигідно жилося і живеться під чужим чоботом, пристосуванці й асимілятори.
Але ще краще можна зрозуміти, чому Донцова і його твори любили і люблять борці за волю України."

Дмитро Іванович Донцов народився 30 серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі.
.«Феномен Дмитра Донцова важливий для цілісного розуміння історії України ХХ ст.
Дмитро Донцов відіграв ключову роль у формуванні ідеології українського націоналізму.
Він був видатним політичним мислителем, літературознавцем, журналістом і редактором. Цитати - В нас тисячі воль замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість.
Безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе, а позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу.
Світ належить до тих, які вміють хотіти.
Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря.
Нетерпимість до чужих Богів — лиш відворотний бік непохитної віри в своїх.
Наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця — встанемо. Зрікаючись його — ніколи.
Ідеал московської свободи — зрівняння всіх.
Жалість — ось де, властиво, правдива релігія москаля, релігія, від якої до «чрезвичайки» ближче, ніж спершу здається.
Нація, в якій воля до власного політичного ідеалу, до політичного чину ще не розвинена або розвинена рудиментарно, властиво, не є нація, а тільки нарід…
Націоналізм — це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси класу над нацією, національної меншості країни над автохтонами.
«З нічого», зі своєї віри побудувати нову дійсність…
Воля до життя є волею до влади.
Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя.
Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах.
Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає.
Без панування нема свободи.
Саме поняття «підданий» віддає якнайліпше суть взаємних відносин між (російською) державою та одиницею.
Мало носити в серці ідеал. Коли його не боронитиме запеклість фанатиків — цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила.
Панувати не над кимсь, а на своїй землі.
Демократія — панування многих — знає лише закон числа…
Замість слухання в собі Vox Dei — прислухування до змінного Vox populi.
Сума слабих не дасть сили.
Думки, пророцтва поетів-візіонерів, їх відчуття відливаються їм неначе в тропи — по самітнім проходах, в бессоні ночі, в пропасниці.
Народ, який хоче порвати кайдани і «вражою злою кров'ю волю окропити», проливає і потоки власної крові.
Пророків, які з дому неволі вказують народу великі шляхи визволення, чекає каміння і хрест.
Віра і любов… які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття!
Хто вірить, того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами», той піде по воді, і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно.
Найбільшою містерією є слово.
Вихор і вогонь — образи Святого Духа.



Як ставився Д. Донцов до християнської релігії?

З одного боку, ми бачимо в його працях безліч цитат з біблії, з другого – невідомими досі залишаються мотиви його діяльності в організації та випуску газети «Дажбог», де його прізвище назване в якості редактора і розміщена його стаття «До старих Богів». Недостатня збереженість і недослідженість архіву цих газет, поки що не дає підстав для конкретних висновків.
Є лише фрагменти копій двох чисел цієї газети, що виходила у Львові на початку 30-х років  [див. книгу «Пробуджена Енея» ст.354–355].


Так, стаття Д.Донцова «До старих Богів», опублікована в часописі „Дажбог”, засвідчувала його на той час ще досить обережний перехід до ідей Традиціоналізму, де він писав:
„Вловити цю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсований у переказах і чинах, і на цій підставі знайти формулу національного ідеалу – ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля...”

Саме цю мету ставили перед собою й інші автори та засновники часопису „Дажбог”: «Нашим завданням було згуртувати коло журналу людей близьких нам думкою і змаганням, допомогти виявитися молодим і свіжим силам, що наростають в трудний, проте ж великий час нашої суворої дійсності і стати трибуною націоналістичного слова й думки. В літературі й мистецтві вітатимемо радо все те, що сприяє розвиткові й розростові національної творчості й культури, збагачує й оформлює Духа нації допомагає витворенню й вихованню нового активного типу українця...
Не признаємо літератури й мистецтва відірваних від пекучих проблем і змагань сучасності.
Водночас нав’язувати будемо до Традиції, до всіх живих і завжди актуальних питань минулого» [Дажбог. – 1935. – № 1, 9].


Хоча навіть ці факти є першими повідомленнями, що засвідчують осмислення Д.Донцовим етнорелігійної домінанти в ідеології націоналізму, як невід’ємної складової націоналістичної ідеї, яка в повному обсязі отримала своє теоретичне  обґрунтування лише в працях професора-волхва Володимира Шаяна (починаючи з 1934). Попівство на цей раз разом з державною клікою зробило все можливе, щоб ідея відродження Рідної Віри залишилася невідомою широкому загалові нашого народу.


Після 1945 року генерал Роман Шухевич (Чупринка) разом із Центральним Проводом ОУН розробив тактичні основи, що дали змогу кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Одна з розроблених ними схем називалася ім’ям рідного українського Бога «Дажбог»: вона мала на меті збереження кадрів і глибоку конспірацію.
Тактична схема «Дажбог» передбачала збереження національно свідомих кадрів шляхом легалізації, створення національно українського підпілля в органах влади та управління (включаючи й правоохоронні), підготовку до можливого захоплення влади в Україні; посилення конспірації шляхом зміни підпільних імен та паролів, налагодження системи підземних бункерів та ліній кур’єрського зв’язку.


У цих же роках в Західній Україні діяла й повстанська група імені Перуна, відомості про яку знаходимо в Літописі УПА (т. 24 та ін.).

Ще один факт: Петро Войновський у своїх спогадах написав, що на початку ХХ ст. деякі освічені молоді люди, члени ОУН та „Пласту” „змінили віру Христову на віру Перунову”, наприклад, тереновий провідник ОУН „Орест Зибачинський став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна”.


Ці, на перший погляд, нібито поодинокі факти, водночас складають враження певного цілеспрямованого руху, який через «згортання українізації», «боротьбу з українським буржуазним націоналізмом», а також голодоморами, ІІ світовою війною і взагалі геноцидом українців, так і не зміг розвинутися в першій половині ХХ ст. З’єднати перервані золоті ланки Рідної віри вдалося лише в незалежній Українській державі.


Між іншим, абсолютно язичницький зміст мала й ідея націократії полковника Миколи Сціборського, який писав: «націократія – режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств». Основні засади націократії:


•        національна солідарність (надкласовість і антипартійність);


•        авторитарність (особиста відповідальність керівників усіх рівнів за свої дії);


•        якісна суспільна ієрархія та дисципліна;


•        самоорганізація та самоврядність.


Як бачимо, що й сьогодні нашим сучасним провідникам українського націоналізму є чому повчитися. Слід, насамперед, усвідомити, що націоналістична етика не може ґрунтуватися на християнських життєпораженських засадах. Вона має бути глибоко традиційною, героїчно язичницькою, аристократичною, етнонаціонально та вертикально ієрархізованою за своєю сутністю; вона протистоїть «загальнолюдській» філософії, психології раба (хай навіть і «божого»),  протистоїть смиренню, упокоренню долі та аскетизму. Націоналістична етика має бути орієнтована на систему цінностей аристократів духу – жерця, поета, воїна, – тих, хто силою власного Духу перемагає всі інтернаціональні тіні на шляху до утвердження рідної Батьківщини – рівної серед рівних країн Європи.


Що ж ми маємо на теренах України за останні 20 років відродження рідної Віри? У першій своїй книжці «Українське язичництво» (1994 р.) я сформулювала мету і завдання Громади українських язичників «Православ’я», де планувалося створити Групу сподвижників, яка науково опрацьовує і відновлює старі рідновірські обряди, використовуючи переважно автентичні молитви, співи, замовляння, обереги, магічні ритуальні дії, спрямовані до повернення добробуту Української держави та її народу, підняття духу нації. Ми ставили завдання – поставити на новий теологічний рівень прадідівську віру. Всі ці роки ОРУ намагалося виконувати поставлену мету.


Чи допомогла нам офіційна наука незалежної України? Науковці за майже за два десятиліття існування Рідної віри в Україні не спромоглися допомогти нам у відродженні ні на йоту. Етнографи й фольклористи – через те, що вони християнізовані, релігієзнавці через те, що – залежні від курсу уряду, тобто в основному підтримують державну політику глибокої християнізації народу, принаймні не протестують проти неї. Все, на що вони спромоглися – це «вивчати» нас на всіх стадіях нашого становлення і «фіксувати» це в своїх наукових працях. Так, були розтиражовані міфічні «ладовіри», «ягновіри» та інші кабінетні вигадки, бо релігієзнавцям хотілося представити рідновірську «палітру» якомога строкатішою.


Будучи одночасно адептом Рідної віри і науковцем, я все життя намагалася роз’яснювати, піднімати основи рідної віри на науковий, підкреслюю – саме офіційний науковий рівень. Не секрет для вас усіх і те, що не завжди мої наукові праці подобалися широкому загалу християнізованої громадськості та різного рівня адміністраціям навчальних закладів, де я працювала. Що таке релігійна дискримінація, я добре відчула на власній шкурі (з 19 років незалежності України – 5 років я була безробітною).
Тому сьогодні я не приймаю на свою адресу звинувачень у якійсь «корупції, тоталітаризмі, сектантстві, псевдонауковості» і т. д. (із заяви одного молодого голови щойно створеної Рівненської громади) і не хочу їх коментувати.

Комментариев нет:

Отправить комментарий


Карма