Философия, война и территории. Кто прав?

Колізія  разума.

У березні 2014-го, відразу після Кримського референдуму, я мало не посварився по-справжньому з одним своїм приятелем.

Приятель – у згоді з офіційною патріотичною риторикою – твердив, що ми не маємо права віддавати Крим і повинні за нього воювати.
Бо держава у принципі не має права віддавати ані міліметра своєї території.
Я натомість – у згоді з власним розумінням таких понять, як «право» і «принцип», «держава» і «патріотизм», а також у згоді з власними ж текстами за останні принаймні дванадцять років – переконував приятеля у протилежному.

Зрозумій, переконував його я, бути патріотом означає любити батьківщину. А любити батьківщину означає бажати їй добра і робити задля цього добра все можливе.
І саме тому ми не лише не повинні воювати за Крим, ми ще й повинні всіляко посприяти жителям Донбасу в проведенні такого ж референдуму – і нарешті позбутися цих чи то проросійських, чи совкових, а чи просто ніяких територій.
Затям нарешті, продовжував я, що це повний абсурд – воювати за збереження у своєму складі земель, заселених людьми, які нам ніколи не дадуть нормально жити. Дивися, ти ж любиш свою дитину, своїх родичів і друзів, правда?
То чи не був би ти ідіотом, якби кинув усі свої сили на те, щоб позбавити коханих людей шансів на краще майбутнє? Коротше, ледь не побилися.

Тепер – уже кілька місяців – приятель «несе службу» в зоні АТО. Ми, звичайно, спілкуємося.
Щотижня, а іноді й по кілька разів на тиждень приятель розказує мені різні історії.
Наприклад, як у так званому нашому, так званому звільненому містечку чоловік побив дружину за те, що вона принесла поїсти українським військовим.
Але головне, каже приятель, не погане ставлення з боку місцевих ватників, не сповнені ненависті погляди і обзивання «бандєрамі».
Головне – що навіть ті з місцевих, хто нібито сприймає ЗСУ позитивно чи бодай нейтрально, все одно вживають слово «ваші»: «Нє обіжайтєсь, – говорить такий нібито не ворог, – но вчера ето всьо-такі вродє ваши стрєлялі».
Тому щотижня, а іноді й по кілька разів на тиждень приятель зізнається мені: «Під час тієї сварки ти, ясна річ, мав рацію. Але прикол у тому, що ти й сам не знаєш, наскільки ти її мав».

Тим часом у країні триває шоста хвиля мобілізації.
Строго кажучи, хвиля ця, як і всі попередні, є незаконною. Адже офіційно у нас немає війни, а є антитерористична операція, яку мали б здійснювати антитерористичні спецпідрозділи. Однак хвилю оголосили, тож представники військкоматів розносять по хатах повістки.
Оскільки ж славнозвісні 88% ідіотів, які, згідно із соцопитуваннями, висловилися за збереження Донбасу в складі України, невідомо куди всі подівалися, то повістки вручають тим, кого вдасться застати вдома: сліпим, кривим, горбатим...
Ну і підстаркуватим гуманітаріям без жодної придатної в армії спеціальності, які востаннє бачили автомат Калашникова тридцять років тому на шкільному уроці з початкової військової підготовки.

І як тут правильно вчинити?
Як бути людині, що звикла в житті керуватися кантівським моральним імперативом і водночас хоче залишатися в рамках законності?
І чи це взагалі можливо – не порушувати закон, якщо сам закон є антизаконним? Звісно, подібні колізії, коли конкретні правові акти починають суперечити загальному моральному імперативу, трапляються в історії різних країн досить часто.
Власне тому Кант і намагався пов’язати «чисте право» з «чистим розумом» і створити таку філософсько-правову систему, в якій прийняття законів і юридичних рішень залежало б не від сьогоденних цілей того чи іншого монарха, президента і т.д., а санкціонувалося б «вічними» й «природними» принципами розуму і моралі.

Втім, задовго до Канта згадана колізія знайшла вираження в давньогрецькому міфі, а відтак – у трагедії Софокла «Антигона».
Пам’ятаєте: Полінік та Етеокл – прокляті сини нещасного Едипа – не змогли домовитися між собою, кому з них належить місто Фіви.
У результаті Етеокл виганяє брата з міста. Полінік збирає військо і рушає на Фіви.
У двобої брати вбивають один одного.
Новий цар Фів – Креонт – наказує урочисто поховати Етеокла як героїчного захисника міста, а Полініка – як зрадника і злочинця – залишити непохованим гнити на полі битви, щоб і могили його на цім світі не збереглося.
Що прикметно: міф не дає однозначної відповіді на питання, хто з братів більше винен у трагічному розвиткові подій.
В одних версіях страшнішим гріхом вважається розпочата Полініком війна, в інших – несправедливість з боку Етеокла, яка й спровокувала початок цієї війни.
Споконвічно мудрий міф мовби натякає нам: сутність справи не в тому, хто більше і хто менше, а в тому, що обоє братів були одночасно жертвами й винуватцями – і обоє загинули.

Носієм цієї мудрості в міфі якраз і виступає сестра Полініка й Етеокла – Антигона. Її мало обходить, хто «першим почав». Вона лише хоче припинити ланцюгову реакцію проклять, злочинів і покарань.
Відтак, знаючи, що влада й громада їй цього не вибачать, Антигона свідомо порушує розпорядження Креонта, бо впевнена, що неписаний, але вічний моральний закон є незрівнянно важливішим за будь-які тимчасові царські веління.

Не думаю, що загроза покарання на термін від двох до п’яти років позбавлення волі змусила б цю «кантіанку» відмовитися від власного категоричного імперативу і виконати незаконний наказ військового комісара.
06.07.2015 О. Бойченко


Мысль к теме:

Всем, кто считает, что украинцы не готовы к владению оружием, посвящается.

Лишившись права на владение оружием, наши мужчины изменились конституционально.

Если раньше, вступая в диалог, украинец хватался за саблю, то сегодня он может хвататься только за сердце. Скорость выстрела мы заменили дальностью плевка.

Лидеры не боятся возмездия. Беззащитность мужской массы разложила нацию. Мелочность угрозы определила новое качество элиты и, соответственно, нашей жизни.

Горе не в том, что у нас начальство слабое, а в том, что мы не разбираемся в нарезном оружии.
Американской элите нетрудно оправдывать доверие народа. Там, где хранится 20 миллионов снайперских винтовок, иначе и быть не может.
Ведь дело здесь не в политических убийствах, а в ощущении реального права личности на защиту своей жизни, чести и достоинства, минуя посредников.

Поэтому малейшее посягательство на личное оружие в США воспринимается как посягательство на все, что есть у человека.

Готовность индивидуума в любой момент превратиться в вооруженную оппозицию определяет степень его социальной полноценности.
Чего можно ожидать от нации, когда в мужчинах воспитывают комплекс вины за естественное желание потрогать парабеллум? Ничего, кроме покорности тупого стада.
Густав Водичка

Комментариев нет:

Отправить комментарий


Карма