Про війну та цукерки. Роздуми

9 червня 2015-го, на Київському вокзалі десятки українських військових у польовій формі чекають своїх потягів.



Дивлюсь група досить молодих бійців у новенькій формі з величезними рюкзаками. Біля декого є напевне родичі, проводжають до війська.
Згадав, як ми молодими у війську завжди хотіли чогось солодкого. В частині був магазин Воєнторгу і там були цукерки карамель типу «Взльотная».
Просто бронебійні, її не можна було розгризти зубами, а смоктати можна було цілий день. Ще ми їх кидали в баклажку з чаєм(так називалась коричнева рідина на основі грузинського чи азербайджанського чаю другого сорту, який ми називали – махоркою).
Так кілька цукерок могли в баклажці калатати тиждень до повного розчинення. Проте ми все одно їх хотіли, інших же просто не було.

Так от, згадавши свою юність я зайшов в магазин, який навпроти Південного вокзалу і взяв кілька кілограмів гарних цукерок.
Підходжу до бійців і запитую, хто старший. Виявилось найменший вояк і є старший. Віддав йому цукерки, він подякував і сказав, що розподілить між усіма.

А я сів у поїзд і задумався. Скільки ще наших бійців має пройти через цю війну?
Скільки з них загине? Перед поїздом дивився різні новинні канали, переглянув інтернет.
Всюди одне і те ж: вогневі удари по нашим частинам не припиняються , щодня є загиблі та поранені.
 Особливо вразив репортаж з під Донецька, де видно три танки сепарів, які виїхали від аеропорту і стріляють по нашим позиціям, а ми не відповідаємо.
Хлопці в шанцях розказують кореспондентам, що противник, який не отримує здачі все більше і більше відкрито б‘є по нашим позиціям.

Такі удари, коли стають зовсім нестерпними ведуть до того, що наші військові змушені покидати свої позиції і відходити далі.

Як на мене така наша поведінка не стримує війну, ворог починає вірити у свою перевагу і буде все більш активно на нас тиснути силою зброї.
Наші військові, які не можуть вдарити по ворогу і не можуть побачити свого, хоча б локального успіху, все більше деморалізовуються.

Що тут можна запропонувати?
Відплата. Ворог має знати, що кожна його вилазка має завершитись для нього великою неприємністю. Причому варто зробити так, аби той, хто стріляв постійно був наляканий відплатою.
Як варіант, це має бути не просто стрільба у відповідь. Тут варто було б оголосити, що такого то числі в районі такої то позиції, по нашим частинам було нанесено удар такими то силами(тут звичайно потрібна хороша розвідка). Відтак ми мусимо покарати порушників.
Після цього фіксується місце знаходження якогось загону чи якоїсь позиції сепарів і по ним наноситься удар ракетами чи вони розстрілюються впритул диверсійною групою.

Ворог має розуміти, що безкарно стріляти він не буде. І якщо ми офіційно будемо заявляти про таку відплату, то і міжнародна спільнота нас зрозуміє, адже ми не криємось, ми відповідаємо на удар ударом.

Попри все, Україна має територію та населення і економічний та воєнний потенціал в багато разів більший ніж окуповані території Донбасу.
Навіть з російськими найманцями. Доки Росія не ввела повноцінний військовий контингент, у нас точно там сили має бути значно більше ніж у сепарів.
Якщо це не так, то гріш ціна усьому нашому керівництву.

Напевне тільки активна оборона, яка буде розхитувати передову та тили сепарів, має змогу заставити їх дотримуватись перемир‘я.
Росіяни навряд чи зараз за такої тактики зможуть ввести великі військові сили на Донбас. Захід їх потрохи прикручує та прикручує, і їхня посилена активність викличе нові санкції.

Можливо це й не так. Можливо ми не все знаємо, що відбувається на Донбасі, на нашій передовій, але логіка поведінки, вибудована в цій записці має підґрунтя історичного досвіду попередніх війн, світових, в‘єтнамської, афганської…
А.Ткачук


Комментариев нет:

Отправить комментарий


Карма