Что будет после Майдана - 2013. Реальный прогноз событий.

К. Сергеев:

Життя після Майдану: нові партії, лідери, майдани і кровавий екстремізм

   Коли рік тому я передбачив Майдан, який збереться без заклику і попередньої організації, і який прогавить безхребетна опозиція, мені не повірили. І навіть після подій у Врадіївці, коли я кричав: ось він, перший! Мені казали: Випадковість! Маленьке місто! Та коли і сам Майдан вже відбувся, я все ж продовжу казати про те, куди зараз йде Україна. Я не маг і не мєдіум, всі мої прогнози побудовані на звичайному аналізі подій всесвітньої історії, бо змінюються цінності, речі, технології, а люди залишаються незмінними впродовж століть.

     А ні влада, а ні опозиція сьогодні не можуть зрузуміти реального запиту суспільства. Обидва вже в курсі, що люди ними не задоволені, та не розуміють, чому. Українці стали іншими, виросло нове покоління, для яких погляди і переконання політиків епохи 80-х, 90-х, вже на вуха не налазять. Люди вимагають змін, радикальних, швидких, таких, що можна побачити і відчути. Та уявіть собі, чи здатен хочь хтось із сучасних опозиціонерів сформувати штатний склад КМДА в кількості не більше 11 працівників, як в мерії Нью-Йорка? Всі розуміють, що не здатен. Та головне питання не стільки в запиті, скільки у відсутності пропозиції.
      Фразу «я не бачу за кого голосувати!» в Україні доводилось чути часто, однак лише в останні роки вона набула не те, щоб масового, а майже абсолютного характеру. Відсоток усвідомлених прибічників якої небудь партії впав майже до 1-2-х, ще близько 30 відсотків зайняли позицію виборів найменшого зла, та найбільша частина вже повністю відмовилась підтримувати будь-кого. В умовах відсутності адекватної політичної еліти породжується революційний настрій. Саме різниці між революційним та протестним настроєм не можуть зрозуміти наші ідіоти-політики та громадські діячі. Деякі вважають, що натовп на Майдані зібрала опозиція, деякі вказують на іноземні спецслужби, деякі же визнають можливість суспільства до самоорганізації, але думають, що це лише тимчасовий порив, яким скористуються опозиційні лідери, що врешті-решт закінчиться черговим разгоном Майдану, читай: опозиціонери підставлять людей, які їм вірять і зроблять собі передвиборчий піар на їхній крові. Ну і є ті, що вірять в перемогу Майдану і щасливе життя після нього. Та всі вони помиляються. Україна перебуває на грані хаосу, анархії і дуже складних кровавих подій, які відбудуться вже найближчим часом. І зупинити цього не зможе ні влада, ні опозиція, ні тим більше громадські активісти. Чому? Я спробую аргументувати.
      Протестний настрій суспільства передбачає наявність відносин, які функціонують неправильно, або не функціонують взагалі, натомість, зміна яких можлива без зміни політичних еліт. Інколи протестні рухи можуть висловлювати вимогу про зміну влади, але така вимога скоріше є формою тиску, направленого на примушування еліт до діялогу щодо відновлення порушених, або неіснуючих явищ.
      Революційний настрій суспільства передбачає повне розчарування суспільства у здатності влади забезпечити відсутні або поганопрацюючі відносини на належному рівні. Зазвичай революційний настрій формується із протестного у наступних випадках: відсутність гарантій зміни влади законним шляхом або відсутність часу чекати чергових виборів, у випадках, коли порушення з боку влади несуть загрозливий характер; затяжний характер порушених інтересів; відсутність у влади інструментів до виправлення ситуації (такими інструментами можуть бути навіть психологічні та інтелектуальні ознаки окремих представників влади); порушення, що стало причиною настрою, стосується кожного представника суспільства.
      На відміну від революційного у протестному настрої люди захищаються від можливого порушення свого права або інтересу. Яскравим прикладу тому були події у Турції, де силовий розгін демонстранів, що митингували проти забудови парку, спровокував протест проти дій міліції. Тих, хто вийшов на протест, міліція при розгоні не била, натомість, вони бачили загрозу стати жертвою міліцейського свавілля у майбутньому і вийшли на протест з метою попередити такі ризики. В той же час, за революційного настрою, люди виходять захищати право або інтерес, який вже порушено і порушено щодо кожного, з метою не допустити настання для себе більш важких наслідків, ніж ті, що вже настали.
      (Цікавою є така особливість: за протесту люди чітко знають свої вимоги і мету, натомість, за революції позиція людей різниться. Так, якщо сьогодні запитати в учасників Майдану: навіщо їм Європа, то виявиться, що 90 % тут не за Європу, деякі навіть за митний союз, та всіх буде об'єднувати лишу одна мета – повалення влади. Хоча навіть і тут аргументи будуть різні, та що важливо – у всіх взяті із власного досвіду).
      Аналізуючи сучасні події з точки зору суспільного запиту, що вивів людей на Майдан, з усіх відмінностей можна знайти немало закономірностей. Цей аналіз я поділю на дві частини: протестну та революційну.
      Протестні запити:
      Верховенство права – цей запит досить широкий, і хоч я його сфрмулював якось юридично, майже кожен із тих, хто сьогодні виходить, або готовий вийти на Майдан, на питання «Навіщо?» в першу чергу відповідає: «Щоб закон працював». Тут варто звернути увагу на відмінність українського запиту верховества права від російського та білоруського. Там кількість людей, які стали свідками судового та міліцейського свавілля на власному досвіді, значно менше, ніж в Україні. У нас, особливо бізнес, останнім часом почав масово вмирати від наднатиску податкових та митних органів, і не отримавши захисту в судах, сьогодні масово представлений на Майдані. До цієї групи добре притиснулась і протестна молодь, які в силу максималізму, будучи вічно протестним електоратом, надто близько сприймають історії із залів суду, що формують у них гостре відчуття несправедливості.
      Як я вже казав, цей запит досить широкий, він включає і чесні суди, і адекватну міліцію, і чесну податкову систему, закони, яких можна дотримуватись, та інше. Важливим елементом цього запиту є, що він виключає інший, який раніше звучав на подібних Майданах – високий рівень соціального забезпечення. Високі зарплати, достатній рівень життя, високі соціальні гарантії – таких запитів сьогодні немає. І в цьому немає нічого дивного. Загальна позиція сучасного українця така: жодна влада не забезпече мене роботою, успішним бізнесом, або іншим чином все одно не дасть гроші – все це залежить виключно від мене! Натомість ця влада не дає мені нічого робити, вони знищують мого работодавця податковим тиском (не плутати з високими податками, мова про протиправне вибивання у підприємців грошей в розмірах, що вбивають бізнес, і не передбачені до сплати в межах податкових ставок, частіше за все, за допомогою безпідставних штрафів), вони виганяють іноземні компанії, забирають майно, і прибігають з штрафами до мого бізнесу, як тільки в мене з'являються перші прибутки.
      Українці не мають соціального запиту, а виключно правовий, та про це не знає а ні опозиція, а ні влада. Останні досі не можуть зрозуміти, чому люди не дослухаються до їх аргументів про перевагу МС або ЗСТ. Вони не знають, що люди не вірять в те, що будь-яке макроекономічне явище змінить їх життя. Натомість, у ЗСТ вони бачили шанс на появу справжнього Верховенства права, якого немає в у МС. І саме це, але аж ніяк не економічні переваги, стало оним, хоч і не найважливішим, мотивом виходу на Майдан.
      Фактично Верховенство права є єдиним протестним мотивом, оскільки всі інші вже революційні. І до протестного я його відніс виключно з позиції, що, за бажання, влада, або опозиція здатні його забепечити, хоч і в це суспільство вже не дуже вірить. Також варто відзначити, що для частини мітингувальників, особливо для молоді, цей мотив не стосується їх власного досвіду, що зумовлює боротьбу за нього в умовах попередження таких подій у майбутньому. Хоча кількість людей, які вже самі стали свідками відсутності в Україні гарантій захисту своїх прав та інтересів, у відсотковому вимірі в декілька десятків раз перевищує показники Россії та Білорусії, що також вкрай відрізняє нашу ситуації від їхньої.

 Тепер про мотиви революційних запитів:
      Оновлення системи. Українці вже усвідомили, що добре жити у відремонтованій квартирі, але важко переживати ремонт, та одне без іншого не буде. Натомість, проблемою останіх років стала втрата надії на початок «ремонту» в Україні. Суспільний запит на радикальну зміну держави досяг свого піку, і на цьому уперся в повну відсутність у політичній еліті людей, здатних його забезпечити. Цей запит більш наближений до західного досвіду і відходу від радянських моделей керування державою, які сповідують всі, навіть молоді політики. Люди хочуть бачити маленьки штати державних органів, але з високооплачуваними професіоналами, хочуть, щоб держава активно контролювала якість продуктів харчування, але менше втручалась у питання законного ведення бізнесу, а не навпаки, як зараз.
    Основним локомотивом цього запиту є молодь, особливо та, яка народилась після 1991-го року. Вони просто не розуміють цих пострадянських методів керування, при цьому як на заході, так і на сході. Однак, а ні влада, а ні опозиція не бачуть цього запиту, в основному дотримуючись набридлої людям позиції – виберіть мене і вам буде добре.
      Також, в контексті цього запиту, люди повністю втратили надію на отримання такого результату. Будь-які спроби реформування державних систем вже сприймаються скептично, за аналогією ремонту дороги, шляхом залатування дир, в умовах, коли потрібно будувати повністю нову дорогу. За іншою аналогією, яка була надана вище, щодо ремонту квартири, у сприйнятті більшості людей Україна є роздовбаною хрущівкою, де раз на декілька років або одну полоску шпалер незграбно приклеять, або шмат ліноліуму відірвуть і так само незграбно кинуть на це місце декілька дощок дорогого паркету. За таких умов вигляд цієї квартири в останні роки став набагато гіршим, ніж був раніше, хоча і за старим ніхто не сумує, а вимагають зідрати все до голих стін і одним разом нарешті відремонтувати це житло.
      Зникнення грошей в обігу – особлива претензія до української влади, бо ця проблема з'явилась саме в час керування Януковича і має настільки динамічний розвиток, що деякі колись успішні люди вже зіштовхнулись з реальними випадками голоду в родинах. Так, нещодавно мені дзвонив знайомий нотаріус, в якого за два місяці побувало лише три клієнти з досить малими замовленнями. З нашої дружби він із соромом просив позичити хоча би 100 грн., або привезти звичайних продуктів харчування, бо куплену колись машину вже місяць як немає чим заправити, і їжа закінчилась повністю. Також знаю херсонського адвоката, який на вихідних іздить до Києва працювати на будівництві, щоб мати які -небудь гроші на життя. І ще один приклад – підприємець, який займається бізнесом з 90-х років, встиг побудувати будинок в Києві, придбати квартири для дітей, дорогу машину, пережив декілька фінансових криз, зараз сидіть без світла, бо не може оплатити електрику для свого будинку, намагається продати машину і той самий будинок, все безуспішно, і також вже бачить на горизонті ризик голоду, бо грошей не вистачає навіть на найменші потреби.
        Фактично Україна перетворилась на ланцюги боржників, де Іванов не може розрахуватись з Петровим, бо з ним не розраховується Сидоров, бо з Сидоровим не розрахувався Петренко.
        В цих умовах українці стали перед вибором: або я, або вони і третього не дано. Вже на цьому Майдані, на запитання «чому ви тут?» мені часто довелось чути відповідь: «Захищаю Батьківщину!». 2004-го року таких відповідей майже не було. Сучасне суспільство дійсно почало сприймати владу як ворога, що несе загрозу не тільки їх правам, а безпосередньо життю та здоров'ю. Один із учасників Майдану, який так відповів – добре і дорого одягнутий чоловік, біля 40-а років, із інтелегнтним і впевненим в собі обличчям (скоріш за все підприємець) сказав: або я зараз триматимему в руках голову Януковича, або завтра – вмираючого від голоду сина.
      Цього мотиву також немає ні в Россії, ні в Біолрусі, на досвід яких сьогодні модно посилатись, аналізуючи події ЄвроМайдану. Та опозиція досі вважає, що люди на Майдані заради європейської інтеграції.
      Національний лейтмотив. Історія свідчить, що духовні запити і захист духовних цінностей набагато частіше здатні штовхнути людей на радикальні дії, ніж навіть найсильніші соціальні позбавлення.
      Влада живе в своєму середовищі і у власних поглядах поділяє Україну на схід і захід, не надаючи уваги молоді, яка народилась в Україні, і має її єдиною Батьківщиною. Цю молодь вони не розуміють, бо вони народились в СРСР, і багато з них були чиновниками вже в СРСР, так само, як і ця молодь не розуміє їх. Але це покоління вже виросло і в деяких із них вже навіть є сім'ї. Від заходу до сходу вони мають декілька однакових поглядів: СРСР – це було погано, Росія притисняє Україну, Росія знищувала українську культуру і досі намагається підкорити їх єдину Батьківщину.
      І за захист своєї Батьківщини вони готові боротись. Тому сьогодні будь-яка політична ідея, яка має такі складові, як «Росія», «СРСР - це добре», «коммунізм», в сучасній Україні приречена на провал. Бо саме з цими явищами, на відміну від росіян і білорусів, українці пов'язують всі найбільші свої біди – низький соціальний рівень життя, бідність, безправність і багато іншого. І сьогодні абсурдним є доводити молодому українцю, що комунізм – це ідея богатства. Бо він з дитинства знає, що комунізм – це голодомор, репресії, знищення національної культури.
      Натомість влада, яка сьогодні сформована із прибічників саме цих, ненависних суспільству ідей, кожним своїм кроком посилює національну складову протесту.

      Тепер, розібравшись з мотивами, перед тим, як аналізувати безпосередні наслідки, варто ще трошки відволіктись на питання природи самої революції.
      Як я казав вище, таку революцію я спрогнозував ще рік тому. Проаналізувавши революції останіх декількасот років, я прийшов до висновку, що найуспішнішими революціями є такі, існування яких сучасниками не то щоб не допускалось, а навіть заперечувалось – без лідера, без заклику, а де люди виходять на Майдани самостійно і так саме самостійно і децентралізовано діють. Одним із таких прикладів є повалення тимчасового уряду у 1917-му році, коли Леніна навіть в країні не було, а більшовики були лише однією із маловідомих політичних сил. Натомість, солдати, не отримавши хлібу, просто прийшли і грохнули тимчасовий уряд. А Ленін виявися лише тим, хто перший прибіг очолювати повстання, яке майже завершувалось.
      При цьому, можу гарантувати, що якби Ленін був організатором повстання, то його би не сталося, або воно пройшло б набагато мирнішим шляхом.
Лідер у революції є чимось схожим на гальма, які сповільнюють рух транспорту. Лідер завжди думає про свою вигоду: як легалізувати повалення влади, як він буде виглядати в очах світової спільноти, як гарантувати перемогу і захистити себе у випадку програшу. В той же час, обурений натовп не думає ні про що, а просто іде і зносить владу, частіше найжорстокішим способом.
      Для формування такого натовпу достатньо двох елементів – революційного, а не протестного настрою в суспільстві та «іскри» - будь-якого мотиву, що таке суспільство обурить. Однак, у натовпі завжди з'являється опозиція, яка намагається його очолити, а насправді гальмує. В той же час у 1917 році натовп піднявся саме проти опозиції, якою і був тимчасовий уряд після повалення монархії. Відповідно очолити натовп було нікому, і він став вільним.
      Так само, бачучи ще рік тому наростання в Україні саме революцінойго, а не протестного настрою, я зазначив про появу Майдану, який збереться сам. Факт же неможливості опозиції задовольнити революційні запити суспільства свідчив про провал ними Майдану та втрату суспільної довіри до них. А ось що буде далі?

Наслідки:
      Тепер давайте подивимось на Україну, в якій ми опинились зараз: революційний настрій в умовах обмеженого часу, високі можливості доступу до інформації, які в рази збільшують швидкість зміни подій, ніж це було раніше, відсутність політичного орієнтиру у вигляді як національного лідера, так і команди лідерів – опозиції. Відповідно, за недовіри опозиції, відсутність інструментів стримання революціних претензій.
      Тут варто відзначити, що як два тижні тому люди надавали опозиції мінімальний кредит довіри, хоч і розуміючи їх неспроможність задовольнити суспільні запити, та все ж таки сподіваючись на це. Події останього тиждня поставили хрест на їх політичні кар'єрі назавжди, сподівання зруйнувались, неспроможність доведена!
      Саме це, а аж ніяк не побиття активістів на Майдані, відкриває новий етап історії України. Не потрібно порівнювати ці події, а ні з 2004, а ні з 2001 роком. Тоді була надія на Ющенка та Юлю, які мали замінити набридлу владу. Однак зараз лідера немає, і це є найважливішим елементом того, що відбуватиметься найближчим часом.
      Незалежно від того, виграє Майдан або програє, ситуація буде розвиватись однаково, лише з незначними відхилинями, оскільки, навіть у випадку приходу до влади опозиційні лідери не зможуть змінити речі, які стали запитом на революцію, бо не знають як. В той же час, їх прихід на певний, але дуже незначний час зменшить негативні наслідки революційного настрою, але не погасить його. У випадку ж програшу Майдану, події, які я опишу, будуть відбуватись у найактивнішій формі.

     Отже. Після Майдану суспільний протест почне існувати у двох паралельних формах: протесту публічного та протесту закритого.
      Публічна форма протесту проявлятиметься у Майданах, які, як гриби після дощу почнуть вилазити як на всеукраїнському, так і на місцевому рівнях. Вони будуть профільні (пов'язані із проблемами представників певного виду діяльності або професії) та загальні, що направлені в підтримку певних політичних сил, або проти прийняття певних рішень владою. Майже всі Майдани будуть неорганізованими і нерідко безконтрольними. Поводами для їх збору будуть найрізноманітніші рішення, дії, або випадки бездіяльності влади. Більшість із них будуть супроводжуватись конфліктами з правоохоронцями та «тітушками». При цьому кількість учасників та планка жорстокості в таких конфліктах з кожним разом буде все вищою.
      Другою формою протесту буде закрита. Вона існуватиме у багатьох, часто малочисельних, екстремістських організаціях, частіше молодіжних, в основі ідеології яких частіше буде українська національна ідея. Деякі з них будуть постійно діючими, а деякі матимуть скоріше форму ситуативного конфлікту, де компанія друзів, що повертається з якоїсь дискотеки, побачивши співробітника Беркута, вирішить помститись йому за розгон Майдану.
      Але навіть у постійно діючих організацій кількісний склад буде незначним, в деяких біля 3-5 осіб. Їхній гнів, в основному, буде направлений на представників влади – співробітників Беркуту та інших підрозділів правоохороних органів, суддів, продажних чиновників. Спочатку будуть їх бити, або лякати. Натомість, з часом міліція почне боротьбу з ними, і перші, хто попадуться, стануть женртвами міліцейської жорстокості. У відповідь планку жорстокості підіймуть й інші організації відносно міліції. Відмінно від організованої злочинності, ці групи матимуть виключно ідеологічну складову, без мети отримання прибутку від своєї діяльності. Деякі навіть будуть схожі на певних робін-гудів, які, нападаючи на будинки чиновників, грабуватимуть їх і відкрито передавати частину грошей малозабезпеченим громадянам. Свої акції ці організації намагатимуться робити так, щоб суспільство дізналось про те, що цього суддю не просто побили, а побили саме вони, і саме з ідеологічних мотивів. Наприклад, після побиття будуть прив'язувати його до якогось дерева або стовба з табличкою на кшталт: «За Майдан», або щось таке. Можно допустити, що на певному етапі конфлікту міліції та ектремістських організацій дійде і до вбивств. Це питання вже буде залежати від рівня жорстокості, планка якого залежитиме від обох сторін.
      Та побороти цей рух буде неможливо, оскільки кількість організацій та частота появи нових буде настільки значною, що ситуація швидко стане неконтрольованою. Такі події спровокують масове звільнення з роботи багатьох працівників міліції, що ще більше зменшить можливості влади впливати на ситуацію. В цьому випадку влада задіє до допомоги кримінал і почне штучно створювати протилежні їм такі самі організації, які будуть направлені на протидію громадським активістам опозиційного руху. На цьому етапі почнеться конфлікт між екстримістами різних поглядів. Саме тут почнуть страждати мирні люди, які часто будуть потрапляти на око будь-якій організації, і швидко обвинувачуватись у протилежних поглядах.
      Тут варто додати, що на певних етапах як співробітники міліції, так і інших силових структур і армії в тому числі, будуть не тільки стороною влади у таких конфліктах, але і в деяких випадках виступати на стороні демонстрантів, або навіть влаштовувати власні Майдани. Ймовірно такі випадки можуть виникнути ще до того, як ми дізнаємось про першу екстремістську акцію.
      Паралельно з екстремістськими організаціями масово почнуть з'являтись ідеологічні. На відміну від екстремістів, метою яких буде залякування влади та індивідуальне покарання цинічних чиновників, метою ідеологічних об'єднань буде формування пропозиції політичних лідерів та ідей. Ця ніша, після провалу опозиції на Майдані, буде абсолютно вільною. Суспільство сформує такий запит у широкому сенсі: нова політична еліта. І відповіддю на цей запит стане вкрай активна поява величезної кількості організацій, що спочатку почнуть доносити до суспільства свої політичні ідей, а потім захищати їх в порівняні з ідеями інших.
      На початку існування таких об'єднань вони намагатимуться співіснувати одне з одним, але це буде до того моменту, поки не буде повалено владу, і ці організації стануть перед питанням не розповсюдження ідей та залучення прибічників, а перед питанням боротьби за владу.
      Взагалі розвиток та співіснування ідеологічних та екстремістських організацій буде відбуватись одночасно і у взаємодії одни з одними. Правда, ідеологічні організації внаслідок своєї відкритості, будуть більше піддані тиску, як з боку влади, так і з боку провладних екстремістів. Та все ж мир і війна будуть існувати разом, об'єднуватись і збільшуватись, з часом переростаючи у єдині структури, де екстремісти будуть лише силовим крилом.
      Внаслідок конкуренції політичних ідей деякі організації помруть на самому початку, а деякі отримують високий кредит суспільної довіри. Також, в умовах цієї конкуренції важливу роль будуть грати і умови силового протистояння одни з іншими, поки серед них не залишеться від 3-х до 5-ти найбільших партій.

      Влада протримається не довго, вона буде знята силовим шляхом, або одним із Майданів, або злагодженими діями однієї з нових партії.

      Можно допустити, що на певному етапі після повалення влади (тут варто допускати, що владою в цей час може бути не тільки Янукович, але і тимчасовий уряд опозиціонерів, або влада когось із них одного), скоріше за все відбудуться вибори, але за надвеликим відривом переможе там лише одна із партій, яка і стане монопольним керівником держави.
Також можно допустити, що така партія прийде до влади і насильницьким шляхом, як на початку 20-го сторіччя, але такий сценарій малоймовірний.

     Нова влада буде досить сильною та радикальною. Вона швидко реалізує майже всі суспільні запити досить радикальним способом. Активно буде підіймати авторитет України на міжнародному рівні. Та все ж таки їх методи будуть вкрай агресивними і радикальними.

    Варто відзначити декілька моментів:
      Сценарій інтервенції вкрай малоймовірний, так само і реалізація в Україні контрольованого хаосу. 45 мільйонів, в центрі Європи, з населенням, де майже половина має вищу освіту – в такій країні, якщо хаос і настане, то проконтролювати його не вийде ні в кого. До того ж, країни, що мають досвід таких дій, мало зацікавлені Україною, а Росія такого досвіду майже не має. Інтервенція також не пройде, бо вестиме до світової війни при низьких дивідендах у відповідь. Скоріш за все світ займе вичикувану позицію, сподіваючись дочекатись стабілізації ситуації з метою домовитись з новою владою без наслідків для себе.
      Із нових партій, що будуть з'являтись, майже одразу помруть, за відсутністю попиту, ті, що пропонуватимуть ідеї, які включатимуть елементи «в СРСР було добре», «Росія», «комунізм», з недовірою поставляться і до соціалізму. Причому дві партії, що однаково проголошуватимуть соціалістичні ідеї, де одна буде згадувати слово «соціалізм», а інша - ні, отримають абсолютно різні результати народної підтримки. Можно допустити, що найбільша конкуренція почнеться серед партій, що сповідуватимуть ідеї України поза ЄС, Росією та США. Також велику популярність матимуть ідеї реформ, яким немає світових аналогів, і які будуть існувати виключно в Україні (наприклад, виборча система, яку складно буде характеризувати за класифікацією: мажоритарна, пропорційна, змішана, але яка буде давати високий ступінь гарантій об'єктивності волевиявлення і контролю виборчих органів). Також варто враховувати недовіру суспільства деяким інститутам влади, які варто буде змінити в корні, до невпізнаності, навіть, із зміною звичних назв (наприклад: був депутат, а стане конгресменом, повіреним, і т.д.).

      Прогноз не добрий, але станеться все дуже швидко, бо, як зазначено вище, у інформаційному суспільстві події розвиваються врази швидше, ніж сто років тому. На повну реалізацію цього сценарію від завершення Майдану і першої новини про екстремістську вилазку до легалізації нової влади може пройти строк від 2-х місяців до, максимум, 2-х років.
По материалам лайвжурнал

Читайте ещё:

Кому можно верить. Кто новые Лидеры?

Как навести ПОРЯДОК в государстве? Рецепт от ветерана

Народные массы Украины стихийно хотят радикального переустройства украинской жизни через слом существующей системы власти, которая по факту есть буржуазная президентско-парламентская система.
Массы стихийно выражают протест против «воров во власти», протест против грабительской приватизации госсобственности, жаждут отстранения от власти воров и жуликов.
В это же время услужливые лакеи украинской крупной буржуазии, европейской крупной буржуазии через свои политические организации, НПО, пытаются приглушить антибуржуазные (социалистические) стихийные протесты, отвлечь их «морковкой евроинтеграции». Мол, не трогайте украинский полукапитализм. Да, он плохой, он преступный, воровской, но мы вступим в ЕС и там сразу наступит, если не коммунизм, то «улучшение» («покращеньне»). Почему так случится? Народу объясняют, народ зомбируют.  Далее

Комментариев нет:

Отправить комментарий