Велокомпьютер или спидометр для велосипеда

 Данную модель купил лет 5 назад, и стоимость его  40 грн, что составляло около 7 долларов.
Показывает он до шести показателей: текущая скорость, средняя скорость, километраж, километраж за день и др.
Сфотографировал паспорт, может кому пригодится, так как там значения - которые нужно в него внести в зависимости от размера колеса в дюймах.
К нему идет датчик, который закрепляется на спицу, и уловитель с проводом (на вилку), который при прохождении датчика (считает его обороты).









 
 Читайте ещё:
Реально действует и помогает


Зомби флешмоб. Видео. The walking of Dead

Жадоба збагачення та державницьке мислення


Особливість сучасної української політичної еліти полягає у ставленні до своєї власної держави – британець Дрейк грабував і топив іспанські кораблі, а не кораблі під британським прапором, а Джозеф Кеннеді працював за платню в 1 (один) долар на рік у команді Франкліна Рузвельта, яка виводила США з кризи у 30-ті роки.

 Натомість, для переважної більшості українських можновладців, Україна є об'єктом збагачення і грабунку. 
Стартовим капіталом для двох десятків мільярдерів, і для багатіїв трохи менших масштабів, зазвичай, служили приватизовані за копійки державні об'єкти – підприємства, земля, споруди. 

Їх передали новим господарям тому, що попередній власник, держава, виявився «неефективним». 
Ці нові господарі, не бажаючи сильно ламати голови над організацією виробництва і збуту продукції, дуже часто просто різали на металобрухт обладнання підприємств. 
В цьому, напевно, і полягала «ефективність» нових власників. Близько п'яти тисяч підприємств було знищено лише за останнє десятиліття. 
Виручені на цьому руйнуванні гроші були переправлені в офшори і на українську економіку, ясна річ, вони вже не працювали. 
Працівники цих підприємств поповнили лави безробітних, подалися на заробітки за кордон, торгують на ринках.

Ця схема збагачення окремих осіб на народному горі є типовою для двох десятиліть української незалежності.
В тому вигляді, який ми бачимо зараз, політична «еліта» України склалася, в основному, під час президентства Леоніда Кучми. Державні преференції роздавались виходячи зі ступеню наближеності до «царської особи», а не з якихось державних стратегічних інтересів.

Людей, які представляють «політичну еліту», об'єднала лише жадоба збагачення (вона ж, в подальшому, і призвела до розколу).
Ті, які мали державницьке мислення, спочатку відійшли на задній план, а потім і взагалі відторглись системою з політичного Олімпу.
Залишились люди з психологією стерв'ятника – захопивши владу в своїй країні, вони, в першу чергу, її ж грабують і нищать.
Це і є їх основним «бізнесом», саме на ньому вони отримали левову долю своїх статків.
І йдуть в політику тільки для того, щоб ніщо не заважало грабувати. Тому, марні надії громадян на виконання обіцянок чергових представників цієї політичної «еліти» про «сильну Україну», «подолання руїни», «Україну для людей».

Спосіб збагачення представників сучасної політичної еліти неможливо реалізувати в сильній державі – лише в слабкій. 
Стерв'ятники не їдять рослинної їжі і не п'ють живу кров – їм потрібен труп! 
З цим можна було б ще якось миритися, якби мова не йшла про нашу з вами країну.

Парадокс – політична (вона ж і бізнесова) еліта Україна НЕ ЗАЦІКАВЛЕНА у сильній державі, де нормально працюють державні інститути!

Адже нормальна робота судів і правоохоронних установ означає перегляд прав власності на приватизовані за копійки колишні державні активи. 
А це значить, що теперішні мільярдери можуть втратити багато, якщо не все. Навіщо ж їм тоді сильна українська держава?

Те, що в Україні «керують процесом» саме бізнесмени (часто їх можна швидше назвати казнокрадами), крім згаданого, має ще низку негативних наслідків.

Навіщо захищати права громадян – працівників підприємств і установ, молоді, пенсіонерів?

Адже для цього еліта має поступитися своїми статками – як інакше можна підвищувати зарплати, пенсії і різні види матеріальної допомоги. Значно комфортніше і простіше розповідати людям казки про кризу і радити «не скігліті», а «брать лапаті».

Опонувати такій пропаганді, незважаючи на її примітивність,  все ж досить складно, адже практично всі ЗМІ, за винятком зовсім небагатьох та ще – Інтернету, перебувають в руках в олігархів. Які або самі, або опосередковано, через «своїх» людей представлені у політиці.

Те, що всередині цієї «еліти», після закінчення президентських термінів Леоніда Кучми, почалися конфлікти – річ закономірна.
Після того, як значна фігура зникає з владної ієрархії, потрібен час, щоб склалась нова система стосунків між політичними гравцями. Але суть цих конфліктів – все та ж боротьба за краще місце біля «кормушки», а не питання релігії, мови, культури, світогляду, які є лише інструментами і засобами маскування справжніх намірів у цій боротьбі.

Однак, завдяки інтенсивному «промиванню мізків» населенню, за допомогою своїх ЗМІ, представлені в політиці олігархи провокують конфлікти в суспільстві саме з цих питань.

А якщо громадяни сперечаються, то не можуть об'єднатись для захисту власних інтересів, проти грабунку олігархів.

Власне, принцип «розділяй і владарюй» не є винаходом «української» політичної «еліти» - про нього знали, щонайменше, ще у древньому Римі.

Вибори до органів влади є прекрасним засобом правлячої еліти «випустити пару в свисток» – спрямувати енергію обурення людей на захист «свого» олігарха.

Тому, що, бачте, він говорить речі, які приємно слухати певній частині громадян. Але порядок речей після виборів не змінюється.

Та і як може він змінитися, якщо «опозиційні партії» продають місця в партійних списках і на мажоритарних округах, платять гроші «в конвертах» за роботу на виборах, знову висувають тих самих кандидатів у владні крісла.
Кандидатів, які у владі вже були і відзначились там лише участю в незаконних оборудках і в нищенні потенціалу країни.
Для того, щоб хтось випадково не вліз в цю гру і не зіпсував її «красоту», придумані і грошова застава кандидата в депутати, і специфічна «нарізка» округів, і спеціальні псевдоопозиційні  політичні проекти з необмеженим фінансуванням.

Саме для цього, серед претендентів на політичний Олімп, з'являються боксери з футболістами, яких суспільство знає лише через їхні спортивні здобутки. І які не здатні не те, щоб розв'язати хоча б одну з дуже серйозних економічних, соціальних, екологічних проблем, а, принаймні, більш-менш зрозуміло висловити свою думку з цього приводу.
Ясно, що ці особи – просто елементи політичних декорацій, а реально «вирішувати питання» будуть «реальні пацани». Тому, що у «рояля всьо тє же…».

Поява в політиці найбільш «розкручених» спортсменів, крім всього іншого, засвідчує глибоку кадрову кризу серед політичного істеблішменту України.
Відсутність серед українських політиків фігур, які користуються безумовною підтримкою більшості громадян країни, говорить, що помітних успіхів у розбудові держави немає.
Більше того, практично ніхто з відомих політиків, які тривалий час перебували у одній з владних гілок, не може похвалитися, що його підтримує більше виборців, ніж відноситься негативно.

З кожним роком падає підтримка ВСІХ політичних партій – більше 58% не підтримують ЖОДНУ політичну силу. Це прояв глибокої кризи української «політичної еліти», її нездатності забезпечити сталий розвиток держави в економічній, соціальній та інших площинах.

 Люди, які взяли на себе цю роль, не вміють ефективно керувати країною, їх не любить (швидше – ненавидить) і не підтримує населення, навіть найкращі з них, не кажучи про їхніх дітей-«мажорів»,  не можуть слугувати взірцем для суспільства.

Вони намагаються з усіх сил зберегти свій суспільний статус, вибудувавши цілу систему «фільтрів» проти притоку «свіжої крові», «забетонувавши» всі «соціальні ліфти», якими могли б підніматися «нагору» найкращі представники молодого покоління українців.

Вони залишили «нагорі» місце лише для власних дітей і внуків. Але – чи погодяться з цим українці? Чи змиряться з відведеною їм ганебною рабською роллю?

Українська історія (яку, як відомо, не можна читати без брому) показує нам, що терпіння українського народу довготривале, але не безмежне.

Вибори 2012 року до Верховної Ради все ж будуть доленосними. І зовсім не тому, що серед висуванців партій і партійок знайдеться «рятівник України» – на жаль, існує глибока впевненість, що все буде якраз навпаки.
Сценарій буде дещо інший – після цих виборів стане остаточно зрозуміло навіть найбільш довірливим українцям, що УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД СВОЄЇ ДІЄЗДАТНОЇ ЕЛІТИ НЕ МАЄ.

Та частина теперішніх «патриціїв», які знаходяться у владі, країною керувати не здатна, а та, що називає себе «опозицією», не спроможна у владу повернутися.

Усвідомлення цього факту суспільством призведе не тільки до глибокого розчарування.

Одним із наслідків цього буде подальша делегітимізація влади – адже будь-яка влада не може тривалий час будуватись лише на примусі, потрібно, також, щоб значна частина суспільства погоджувалась з доцільністю її існування. 
Але навіщо людям такий порядок речей, коли вони змушені за копійки працювати, а невелика група людей, користуючись, в повній мірі, результатами праці всього народу, не здатна забезпечити ефективне управління державою і захист прав населення?

Український народ не вперше залишається без своєї еліти. Лише кількасот років тому значна частина її представників ополячились, намагаючись стати частиною еліти Речі Посполитої.

Трохи пізніше верхні шари українського суспільства,  в масі своїй, прагнули стати частиною панівної верстви вже в іншій державі, поклавши свої сили і таланти у розбудову Російської Імперії.
Але проходив час, і, незважаючи на втрати, український народ відроджував свою еліту, яка, зрештою, піднялась до усвідомлення необхідності розбудови власної держави – держави українського народу.

Українська еліта не змогла провести свій народ до перемоги у визвольних змаганнях першої половини 20 століття – не вистачило зрілості, та й обставини склалися не на користь українського народу.

Шанс отримати свою державу було втрачено, а в тридцятих роках каральними совєцькими органами було знищено практично всіх значних українських інтелектуалів, письменників, громадських діячів.
 «Розстріляне відродження» - так зараз називають те, що тоді відбулось. Але це були лише одні з перших кроків тоталітарно-колоніальної політики.

Потужні удари були нанесені по українському селу – колисці української нації. Голодомор, колективізація, а також індустріалізація, коли мільйони вчорашніх селян переїжджали в міста і разом з навичками роботи на землі забували рідну мову і втрачали доступ до надбань багатовікової української культури, не пройшли безслідно.

Місце розстріляної в тридцятих роках 20 століття української еліти зайняли люди, які стали прислужниками колонізаторів. Не маючи справжнього авторитету серед народу, вони не змогли повести за собою суспільство, коли розпався СССР.

Тому на вакантне місце посунули, скориставшись хаосом, який настав після розвалу Імперії, зграї тих, хто не дуже переймався такими поняттями як «совість», «справедливість» і «служіння українському народу».

Через два десятиліття існування незалежної держави Україна наступає момент істини – українська квазіеліта входить у етап свого самознищення.
Боротьба загострюється, тому що економіка ефективно не працює, а, отже, не може бути джерелом надприбутків для «нових українців». Зробити економіку ефективною неможливо в рамках тієї системи відносин між олігархами, яка склалася на даний момент.

Держава далі не зможе виступати, як об'єкт пограбування – майже все вкрадено. Залишились хоч і найбільш жирні (енергетика, залізниці, земля сільськогосподарського призначення, «оборонка»), але останні шматки, якими може розпоряджатись держава. 

В такій ситуації конфлікти між різними угрупуваннями, серед наближених до влади або тих, хто намагається до неї наблизитись, неминучі. Розмір імовірного «виграшу» визначає, що ці конфлікти будуть надзвичайно запеклими і з великою вірогідністю призведуть до «елітного суїциду».

Але місце, відведене природою людського суспільства для еліти, не може довго залишатись порожнім – бо ж «природа не терпить пустоти».

Тому питання полягає не в тому, чи відбудеться найближчим часом зміна еліт – ця подія невідворотна. Найбільш суттєвими є зараз дещо інші питання.

Хто буде представлений в новій українській еліті і наскільки вона буде патріотичною?

Чи були удари, нанесені українському народу, смертельними для його майбутнього, чи, все ж, ми можемо дивитися вперед з оптимізмом?

Чи зможе українська нація відродити в черговий раз свою еліту, чи місце українців у ній займуть чергові варяги?

Чи знайдеться в Україні достатньо небоязких людей, які зможуть взяти на себе відповідальність і підняти владу, яка зараз, буквально, «лежить на землі», тому що теперішня «еліта» показує повну нездатність нести її тягар?
М.Осіпчук

Смотрите ТОП-10 материалов сайта.
Просмотр рекламных блоков - ваша справедливая благодарность за информацию ))




Бунтуй, якщо себе поважаєш 
(березень, 2013)



Мiж участю в масових акцiях протесту i якiстю життя є прямий зв'язок ...

Європейцi звикли добиватися свого. У них можна цього повчитися.
В новинах тiльки й чути про те, що польскi правоохоронцi та пожежники через страйк отримали п'ятивiдсоткову iндексацiю зарплати, нiмецькi водiї добилися полiпшення умов працi, чеськi студенти отримали пiльги на навчання, румунськi манiфестанти вiдправили у вiдставку кiлькох мiнiстрiв, iспанцi фактично зупинили країну, вимагаючи вiд влади ефективнiших методiв подолання безробiття...

А як вони це все отримують? Сидячи на диванах чи обурюючись на кухнi за пивом?
А дзуськи! Якщо їм щось не подобається, вони гуртуються i йдуть на вулицi протестувати.

А що у нас? Життя заможне i достойне для всiх громадян?
Чому ж середньостатистичнi європейцi, хоча й суттєво багатшi за нас, але не соромляться виходити на вулицi, щоб заявити про свої права?

I чому ми, українцi, волiємо протестувати лише на своїх кухнях?

Про це ми сьогоднi ведемо мову iз вiдомим правозахисником Семеном Глузманом, українським полiтологом Вiктором Небоженком та польським полiтекспертом Войцехом Мiрчинським.

- Європейцi вважають, що боротися за свої права -- це святий обов'язок кожного громадянина, ознака самоповаги.
В українських громадян немає обов'язкiв, чи вони не європейцi?

С. Глузман: - Колись у європейцiв з'явився вислiв: "Хвора людина Європи".
Тодi вiн стосувався Османської iмперiї, нинi так говорять про Україну.
I кажуть так про нас тому, що ми занадто пасивнi у вiдстоюваннi своїх прав.
Протест -- це нормальна реакцiя нормального громадянина на байдужiсть чи погане ставлення до нього з боку влади.
Тому протести в нашiй ситуацiї, коли у нас недорозвинена демократiя, коли немає громадянського суспiльства, вкрай потрiбнi.
У країнах, де влада боїться виборця, вона його завжди намагається почути, тому там протести зводяться до мiнiмуму.
В Українi ж усе навпаки, тут виборець бiльше боїться влади. Але це лише до слушного часу.

Коли українцi остаточно переборють у собi страх перед владою (а це може статися дуже швидко), масових протестiв не уникнути.

В. Мiрчинський:
 -- Протестувати повинен кожен, хто вважає себе ущемленим владою, але при цьому не втратив самоповаги. Уся iсторiя Європи -- це суцiльнi протести.

Але власне ця невпиннаборотьба суспiльств за свої права i створила конгломерат держав, якi тепер називають колискою демократiї.
Так, свого часу у Європi пролилося чимало кровi, її постiйно лихоманило у революцiях, але в результатi сьогоднi у вiльних країнах живуть вiльнi люди.
Вони навчилися виборювати свої демократичнi та соцiальнi права, якi тепер у них складно вiдiбрати будь-кому.

А якщо хтось на нихзазiхатиме, то i нинi європейцi готовi у будь-яку мить зiбратись у мiльйони, аби захистити свiй спосiб життя.
У цьому можна переконатися, спостерiгаючи за щоденними новинами.
Що ж стосується України, то проблема в тому, що у вас немає елiти, вiдповiдальної за протести, готової правильно сформулювати цiлi.
У Європi все значно чiткiше: там за шiстсот рокiв вибудувалася дуже жорстка система вiдповiдальностi.
Якщо європейцi виходять на акцiї протесту, то вони чiтко знають, хто винен у їхнiх життєвих негараздах -- мiнiстр економiки, мер мiста, полiцiя тощо.
А у вас люди не знають, проти кого їм бунтувати. Проти свого губернатора, проти Чечетова?
А може, проти Азарова? Як на мене, то зараз формується полiтична вiдповiдальнiсть однiєї людини за все, що вiдбувається в Українi - Вiктора Януковича.
Вiн сам потрапив у цю пастку персональної вiдповiдальностi. Її, до речi багато рокiв вдавалося уникати спершу Кучмi, а потiм Ющенковi, який i досi вважає, що нi в чому не винен, окрiм, можливо, поганої погоди.

В. Небоженко: - Саме тому нашi протести суттєво вiдрiзнятимуться вiд європейських, бо на Заходi добре органiзованi профспiлки, якi мають величезний досвiд протестного руху.

У нас же тривалий час не було своєї держави, тому з загальної маси не видiлялись українцi, готовi до жорстких публiчних конфлiктiв.
Такi люди з'явилися в 1991 роцi, але вже у 1996-му вони зникли. Поколiння В'ячеслава Чорновола розчинилось i асимiлювалось у реалiях української полiтики.

Вiдтак у нас повнiстю вiдсутнi лiдерськi групи. Нашi нинiшнi опозицiонери, умовно кажучи, протестують лишедо обiду, а пiсля обiду сидять у ресторанах разом iз олiгархами чи чиновниками з Адмiнiстрацiї президента.

- Однак українцi все ж уважають себе європейцями. Чому ж вони поки що намагаються уникати масових протестiв?

С. Глузман: - У Європi, як слушно зауважив пан Небоженко, є стiйкi iнститути, якi називаються професiйними спiлками. Це не нашi профспiлки. У нас їх понад пiвсотнi, але за радянськоютрадицiєю вони завжди годувалися з рук влади i є її фактичним продовженням.

А ще пiсля 2004 року українець iнстинктивно боїться, що плодами його протестiв скористається хто завгодно, тiльки не вiн сам. Хтось, хто особливо i не бунтуватиме, але отримає якiсь "жирнi" посади у владi, хтось наживе якiсь маєтки...
Тобто ми пiдсвiдомо не бажаємо повторення наслiдкiв Помаранчевої революцiї, пiд час якої українцi так блискуче пiднялись на очах у всього свiту, а потiм нова влада лише за один рiк бездарно розстринькала увесь потенцiал народного пiдйому.

В. Небоженко: -- Тому майбутнi протести у нас вiдбуватимуться хвилеподiбно: сьогоднi вийдуть школярi, завтра студенти, пiслязавтра залiзничники, за ними невдоволенi вчителi українськихшкiл, потiм пенсiонери, афганцi...
I на якомусь iз цих етапiв обов'язково вiдбудеться радикалiзацiя i влади, i мiтингувальникiв. Хтось прорветься до Адмiнiстрацiї президента, чи до Кабмiну, хтось iз молодi пiде з квiтами до Межигiр'я i когось при цьому поб'є донецький чи кримський "Беркут".

Все.Вiдбудеться миттєве перекидання бунтiвного вогню на широкi маси.Народ спитає: за що ви, примiром, побили чи, не приведи Боже, убили молодих людей?

За те, що вони у вишиванках прийшли пiд Верховну Раду? I вийде так, що ще три години тому люди сперечалися про абсолютно теоретичнi речi, i тут раптом почали будувати барикади.

До речi, Янукович, вiдчувши реалiстичнiсть такого сценарiю, розумiє, що доведеться вiдповiдати саме йому. А тому нинi вiн вiдчайдушно шукає такого собi полковника, який би взяв на себевiдповiдальнiсть за iмовiрнi майбутнi репресiї проти мирних демонстрантiв.

Але знайти вiн його наразi не може. Так, у нас люди полохливi, важко йдуть на протести, але й у нинiшнiй владiпрактично немає охочих її захищати.
Пригадую 19 серпня 1991 року. Я тодi працював головним консультатнтом у Верховнiй Радi i на власнi очi бачив, як у вiдчаї металися тодiшнi силовi мiнiстри, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за наслiдки народних виступiв.
Щось подiбне можна спостерiгати в нас уже зараз. Це знаменитий парадокс та дилема будь-якої тоталiтарної держави: хто вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за розв'язку?
Питання, яке дедалi гострiше поставатиме для влади протягом найближчих двох рокiв.

В. Мiрчинський: -- Так, дуже наближеними до нинiшньої ситуацiї в Українi були протести у Францiї в травнi 1968 року.
Там усе почалося з реформи вищої школи, коли влада хотiла перенести центральний унiверситет iз Парижа на периферiю.
Студенти та молодь почали протестувати, полiцiя ж повелася доволi агресивно. Вiдтак до студентiв приєдналися маргiнальнi групи, якiпротестували вже проти дiй полiцiї.
Згодом пiдключилась iнтелiгенцiя. В результатi на вулицi вийшло понад 600 тисяч людей!
I це при тому, що нiхто з полiтикiв цю акцiю не готував.
Її вiд початку i до кiнця провели "низи". Але французька влада капiтулювала.

- Якою могла б бути роль української опозицiї у разi виникнення масових протестiв?

В. Небоженко: -- Нинiшня опозицiя щезне так само, як i нинiшня влада. Це все тi самi люди. Рiзниця мiж ними тiльки в тому, що однi тимчасово при владi, а iншi без неї, i апелюють до українського протесту.

Але насправдi нi однi, нi iншi не знають, що робити з Україною i тими, хто вiддали їм свої голоси. Тому опозицiя у теперiшньому виглядi тут не допоможе.
Справжня опозицiя у Європi завжди спиралася на вуличний протест. Але не наша. Нашi опозицiонери - люди у вишуканих костюмах, на дорогих авто, якi п'ють пиво у пабах iз депутатами вiд Партiї регiонiв. Вони нiколи не пiдуть до простих людей.
Власне цей гiгантський розрив мiж респектабельною та елiтною парламентською опозицiєю i опозицiєю вуличною -- головний дiагноз України.
Так, у влади немає пiдтримки, але немає справжньої пiдтримки i в парламентської опозицiї.
А тому щирий протест неодмiнно почнеться з низiв.

С. Глузман: -- Важко не погодитись. Як на мене, то в нас узагалi немає опозицiї в класичному розумiннi. У нас є декiлька кланiв, якi постiно дiлять мiж собою нас та наше майно.
Тому, якщо остаточна радикалiзацiя суспiльства все ж вiдбудеться, то краще, аби протести вiдбувалися без участi нашої псевдоопозицiї. Бо вона все зруйнує, як це зробила пiсля Помаранчевої революцiї.
Але цього разу їй уже не пробачать: гарячi голови можуть узяти на вила як владу, так i нинiшнiх опозицiонерiв.
Тому я не радив би їм лiзти у протестний котел хоча б з огляду на їхню ж особисту безпеку.

А. Мiрчинський: -- Коли два роки тому в Iталiї та Англiї уряди оголосили про намiр скоротити фiнансування державної освiти, то на вулицi вийшли сотнi тисяч студентiв, старшокласникiв,лiцеїстiв.
Вони заблокували сили охорони правопорядку, паралiзували рух транспорту в Римi та Лондонi i навiть узяли в облогу два залiзничнi вокзали.
Цi акцiї не готувала полiтична опозицiя, вони виникли як здорова реакцiя на ущемлення прав громадян. I влада змушена була поступитися.

Хвиля страйкiв i демонстрацiй також прокотилася минулорiч у двадцяти трьох європейських країнах, де люди протестували проти жорсткої фiнансвої полiтики уряду.
Були скасованi сотнi авiарейсiв, шкiльнi заняття, не працювали державнi установи. Бiльшiсть цих акцiй також проходила без втручання полiтичної опозицiї.

Тобто зрiле суспiльство навчилося самоорганiзовуватись, воно не звикло чекати, коли його проблеми вирiшать полiтики та чиновники, i не цурається iти на жорсткi протести тодi, коли цього вимагають обставини.

Я думаю, що й українська спiльнота прийде невдовзi до такого розумiння. А протести очолять новi, негламурнi лiдери.
Ю.Грицик 





Карма